усвідомлення своєї провини

1) визнання, усвідомлення (своєї провини)

2) церк. сповідь

3) символ віри

* * *

1) визнання, усвідомлення ( своєї провини); визнання (права, вимоги)

2) цepк. сповідь

3) символ віри (тж. Confession of Faith); віросповідання; приналежність до якої-небудь релігії або церкви

4) могила, вівтар або каплиця мученика або сповідника

1) свідомість

2) усвідомлення, розуміння

3) самосвідомість

* * *

1) свідомість

2) усвідомлення, розуміння

3) свідомість; самосвідомість

ВИНА - морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти Л. юдина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення В. є реальною основою для відповідного покарання. В моралі В. викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини - самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення В. має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, В. постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї В. є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати В. (каяття, виправлення заподіяного тощо) В. ідповідною моральною реакцією на визнання В. є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання В., але теоретичний статус відповідних понять ("національна В.", "колективна В." тощо) є проблематичним.

adj псих.

що страждає від усвідомлення своєї вини

* * *

a; псих.

1) визнання, усвідомлення ( своєї провини); визнання (права, вимоги)

2) цepк. сповідь

3) символ віри (тж. Confession of Faith); віросповідання; приналежність до якої-небудь релігії або церкви

4) могила, вівтар або каплиця мученика або сповідника

a; псих.

СОВІСТЬ - категорія етики, що характеризує моральну діяльність особистості через її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно визначати зміст морального обов'язку, вимагати від себе його дотримання і давати самооцінку власних вчинків; одна з форм моральної самосвідомості, через котру здійснюється осмислення, контроль, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Етимологічно поняття "С." у багатьох європейських мовах пов'язане зі значенням "спільне знання", "свідомість", що характерно і для мов слов'янських, зокрема укр. Це слово походить від архаїчного префікса "со", що має широкий спектр значень, включаючи спільність дії, і "відати" - "знати". Розвиток моральної свідомості закріпив за поняттям "С.", крім усвідомлення власного ставлення до моральних вимог суспільства, значення переживання й засвідчення особливої, змістовної позиції суб'єкта моральної діяльності. Першими серед античних філософів поставили проблему С., очевидно, Демокрит та Сократ. Аристотель положенням "Нікомахової етики" про С. - "правдивий суд доброї людини" надав європейській традиції етичних пошуків певного забарвлення. Так, Кант розмірковує про "внутрішнє судилище" С. у випадку, коли людина порушує моральний закон - відступає від вимог категоричного імперативу. Разом з цим стає очевидним тісний зв'язок С. з обов'язком, а через нього - з добром і благом. С. як переживання самооцінки є можливою тільки на основі знання норм суспільної моралі, що стали внутрішнім переконанням. Вона дає про себе знати і негативними проявами (напр., відчуття провини), і позитивними - впевненістю в правильності і справедливості вчинку. Різні "іпостасі" С. зумовлені змістом людських уявлень про добро і зло, благо, справедливість, обов'язок. Цю залежність в абстрактній формі засвідчив Гегель, розглядаючи основні причини низки морально-психічних станів, позначених ним як "нечиста С.", "спляча С.", "муки С." тощо Н. іцше назвав нечисту С. "глибоким захворюванням", однак наголошував, що "це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність". Таким чином, "неспокій" С. починає розглядатись як стан, необхідний для становлення морального суб'єкта. Фройд виходив з того, що С. породжується конфліктом між підсвідомими потягами і суспільними заборонами. Послідовники Фройда вже розглядали С. як особливий різновид неврозу (Віттельс), а з точки зору функцій - як негативний феномен: С. - ярмо, що перетворює людське життя в муки і страждання Н. аукові дискусії навколо проблеми С. мали гучне відлуння в сфері політики: Гітлером С. була публічно оголошена химерою. В філософії марксизму феномен С. пов'язується з особливостями реального становища (буття) людини у світі. "С. привілейованих, - зазначав Маркс, - це і є привілейована С.". Отже, акцент робиться на соціальних детермінантах, що чинять вплив на С. і перешкоджають прояву її загальнолюдського змісту. Гайдеггер у свій спосіб пов'язує С. із буттєвою покликаністю людини, що звільняє останню від необхідності коритися зовнішнім авторитетам. "Совісна" людина бере на себе тягар вибору між добром і злом, у своїй діяльності орієнтується на власні критерії моральної оцінки. Через це моральну особистість завжди переслідує почуття невдоволеності собою, що є стимулом до самовдосконалення. Вона особливо чутлива до моральної йедовершеності світу в будь-яких проявах і, звичайно, С. її ніколи не може бути спокійною, "чистою". Можливо, надто емоційно, але точно це висловив у праці "Культура і етика" Швейцер: "Чиста С. є винахід диявола".